«Сильну і стійку громаду неможливо побудувати без довіри»
Серпень 28, 2026
У рамках рубрики «Агенти змін» Консультативна місія ЄС в Україні (КМЄС) знайомить із людьми, які своєю щоденною працею змінюють українські громади. Під час реалізації проєкту «Діалог із безпеки громад» у Боярці ми поспілкувалися з першою заступницею міського голови Тетяною Кочковою про її професійний шлях, виклики повномасштабної війни, міжнародне партнерство та роль місцевого самоврядування в зміцненні стійкості громади.
ВІД БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ ДО МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Пані Тетяно, розкажіть про свій професійний шлях. Як ви прийшли в місцеве самоврядування?
За освітою я банкір. Народилася і виросла в Києві. Після одруження переїхала до Боярки, де продовжила працювати в банківській сфері, а згодом очолила місцеве відділення банку. Під час банківської кризи мені запропонували долучитися до місцевої політики.
Спочатку я відмовлялася, адже зовсім не розуміла, навіщо це мені. Але один із моїх клієнтів сказав: «Тетяно Петрівно, а що ви втрачаєте?» Я замислилася і вирішила: справді, чому б не спробувати?
Так я познайомилася з командою майбутнього міського голови Олександра Зарубіна. Для мене це був абсолютно новий світ. Ми пройшли відбір до першої Школи мерів на базі Києво-Могилянської бізнес-школи. Три місяці навчання та двотижневе стажування в Польщі дали мені глибоке розуміння того, яким може бути сучасне місцеве самоврядування.
Після виборів новообраний міський голова запропонував мені посаду своєї заступниці, і я погодилася. Було непросто: усе доводилося опановувати з нуля. Але саме так розпочався мій шлях у місцевому самоврядуванні.
Ви прийшли в місцеве самоврядування у 2015 році. Як за цей час, на вашу думку, змінилася роль жінок на керівних посадах?
Жіноче лідерство нині надзвичайно важливе. Жінки беруть на себе дедалі більше відповідальності — за родину, роботу і громаду. Ще кілька років тому керівні посади в місцевому самоврядуванні переважно обіймали чоловіки. Сьогодні ситуація кардинально інша. Жінки служать у війську, працюють водійками, опановують професії, які донедавна вважалися суто чоловічими.
Водночас дуже важливо підтримувати одна одну. Коли є взаєморозуміння, довіра та спільне бажання змінювати країну, можна подолати навіть найскладніші виклики.
Які були найскладніші моменти на початку роботи в місцевому самоврядуванні?
Безумовно, складні моменти були. Коли ми почали впроваджувати зміни в громаді, не всім це подобалося. Після однієї з наших ініціатив мені почали надходити СМС із погрозами, а згодом невідомі підпалили мій автомобіль. Це стало для мене справжнім шоком. Такого розвитку подій я точно не очікувала.
Втім, про свій вибір я ніколи не шкодувала. Коли бачиш, що зміни поступово стають реальністю, розумієш: усе це було недаремно. Особливість невеликого міста в тому, що результат своєї роботи можна побачити досить швидко. Саме це додає сил рухатися вперед.
ПРО ВІЙНУ
Що ви пам’ятаєте про ранок 24 лютого 2022 року?
24 лютого я прокинулася від вибухів. Мій чоловік ще з 2016 року служив в АТО, тому вже 25 лютого 2022 року повернувся до своєї військової частини. Доньці тоді було 14 років. Спочатку вона залишалася сама, але згодом нам вдалося вивезти її в безпечне місце. Тоді мені стало трохи спокійніше. Водночас мої батьки фактично опинилися в оточенні на Чернігівщині й не могли виїхати.
Мені навіть порадили не ночувати вдома, адже вже було відомо, де хто живе. Росіяни телефонували міському голові, погрожували й вимагали здатися.
Одне за одним з’являлися нові завдання. Наприклад, 24 лютого потрібно було перевезти новонароджену дитину, від якої відмовилися батьки, з пологового будинку до обласної лікарні. Іноді я почувалася роботом: працюєш, працюєш, працюєш, кілька годин спиш, якщо пощастить, встигаєш поїсти, а потім знову повертаєшся до роботи.
Дуже швидко почалася гуманітарна криза: магазини були зачинені, аптеки не працювали, бракувало навіть хліба. Я очолила гуманітарний штаб. Питання з хлібом та ліками треба було вирішувати негайно. Ми згадали про місцевий хлібозавод, який колись випікав хліб, і разом із його працівниками та волонтерами відновили виробництво.
Паралельно ми сформували команду міжнародної комунікації з волонтерів. Вони писали листи, телефонували іноземним партнерам і координували гуманітарну допомогу. Завдяки цьому вдалося організувати доставку ліків і товарів першої необхідності з Європи. Фармацевти сортували медикаменти за діючими речовинами, після чого ми передавали їх людям, які найбільше цього потребували.
Це була спільна робота всієї громади. Люди були надзвичайно згуртовані. Варто було лише сказати, що потрібна допомога, і дуже швидко знаходилися ті, хто був готовий долучитися. Ніхто з керівництва міста не виїхав.
Коли ви зрозуміли, що життя громади вже ніколи не буде таким, як раніше? Чи було страшно?
Не можу сказати, що був якийсь один момент, коли я усвідомила, що життя змінилося назавжди. Коли відповідаєш за життєдіяльність громади, часу на такі роздуми просто немає.
Звісно, іноді було страшно. Особливо коли почали надходити новини про катування в сусідніх громадах, коли люди зникали безвісти, а потім їх знаходили вбитими. Це було справді моторошно. Але почуття відповідальності не дозволяло залишити людей і поїхати.
ПРО ЗВ’ЯЗОК З ГРОМАДОЮ
Як ви вибудовували комунікацію з людьми в умовах постійної невизначеності?
Ще до повномасштабного вторгнення я відповідала за інформаційну політику громади. Коли ми почали працювати з міським головою у 2015 році, саме я створила офіційні сторінки Боярської міської ради в соціальних мережах. Тож певна основа для комунікації вже існувала.
З початком повномасштабного вторгнення ми використали ці канали для оперативного інформування. Щодня я виходила в прямий ефір зі зверненнями, звітом за день і планами. Дуже швидко зросла кількість підписників, адже людям було важливо знати, що відбувається. Багато мешканців виїхали з громади, але прагнули залишатися на зв’язку.
Через ці канали ми не лише повідомляли новини, а й розповідали про потреби громади. Дуже часто саме завдяки цьому вдавалося оперативно знаходити необхідні речі або допомогу.
Чи були ситуації, коли вам доводилося переконувати людей у необхідності непопулярних, але важливих рішень? Як це відбувалося?
Найважче було переконувати людей евакуюватися. Коли військові повідомили, що вздовж річки Ірпінь можуть розгорнутися бойові дії і потрібно терміново вивозити людей, ніхто до цього не був готовий.
Ми просили взяти лише найнеобхідніше, забрати із собою або відпустити домашніх тварин, не залишати їх на прив’язі. Пояснювали, що людей чекатимуть автобуси, й вони зможуть виїхати в безпечніше місце. Але надзвичайно важко переконати людину залишити власний дім, коли вона не знає, чи зможе колись до нього повернутися.
ПРО ОСОБИСТЕ
Війна змінила життя кожної української родини. Як вона змінила ваше?
Мій чоловік і брат захищають Україну. Минулого року помер батько, тож сьогодні в нашій родині фактично немає чоловіків удома. Ти стаєш головою родини, береш на себе відповідальність за літніх батьків, дитину, побут і роботу. І дуже часто просто не маєш можливості бути слабкою.
У кожної родини військовослужбовця своя історія, але є речі, які нас об’єднують. Коли чоловік приходить у відпустку, він каже: «Я вже не буду таким, як був до війни». За десять днів він навіть не встигає переключитися, тому що війна залишається з ним.
Війна залишається в кожному з нас. Усім нам доводиться заново вчитися жити в цих умовах, по-новому будувати стосунки й підтримувати одне одного.
Чоловік часто каже мені: «У мене своя служба, а в тебе — своя». І кожен із нас має робити все, що може, щоб наблизити перемогу.
ПРО ГРОМАДУ
Що допомогло Боярській громаді вистояти та продовжувати розвиватися під час війни?
Величезну роль відіграли міжнародні партнерства. Ми почали розвивати їх ще до повномасштабного вторгнення, але після 2022 року ця робота стала значно інтенсивнішою. Ми зверталися до муніципалітетів і міжнародних партнерів із проханням підтримати Україну. Частина співпраці виникла завдяки особистим контактам.
Сьогодні Боярська громада має 11 офіційних партнерств, хоча насправді їх значно більше. Для співпраці не завжди потрібен підписаний договір — головне, щоб було бажання допомагати.
Завдяки міжнародній підтримці ми отримали генератори, автомобілі, комунальну техніку, реалізували соціальні проєкти, будуємо укриття, модернізуємо систему водопостачання та відновлюємо приймальне відділення лікарні.
Сьогодні наше завдання не лише залучати допомогу, а й будувати довгострокові партнерства. Конкуренція за міжнародні ресурси дуже висока, тому потрібно бути відкритими, професійними й викликати довіру.
Що, на вашу думку, сьогодні найбільше потрібно українським громадам?
На початку повномасштабного вторгнення було дуже сильне відчуття єдності. Зараз люди втомилися, і це природно. Ми бачимо, що суспільство поступово роз’єднується.
Мені здається, сьогодні нам усім потрібно знову вчитися говорити одне з одним, бути уважнішими, терпимішими й готовими чути інших.
Саме тому такі ініціативи, як «Діалог із безпеки громад», який ми реалізуємо разом із КМЄС, є надзвичайно важливими. Звісно, один діалог не змінить усе. Але якщо поєднувати його з іншими ініціативами, поступово формується довіра. А без довіри неможливо побудувати сильну, стійку та безпечну громаду.
Фото з особистого архіву Тетяни Кочкової та її сторінки у Facebook.
