«Агенти змін». Денис Скалеух – ветеран, який став містком довіри
Березень 04, 2026
Він говорить спокійно й усміхається тепло, без пафосу і гучних слів. У цьому спокої немає байдужості, радше внутрішня дисципліна людини, яка знає, як що таке страх, і як він відступає, коли поруч є ті, кому довіряєш на сто відсотків.
Денис Скалеух – ветеран російсько-української війни, а нині помічник начальника ГУНП у Дніпропетровській області з питань ветеранської політики — посада нова для системи, але стара за змістом: бути поруч, коли людині найважче.
Якщо запитати, ким він є насправді, відповідь буде простішою й точнішою, ніж будь-який посадовий регламент: він – той, кому телефонують ветерани, коли більше нікому дзвонити.
Повернення, яке змінює все
До повномасштабного вторгнення Денис жив цивільним життям: працював у маркетингу, будував плани на майбутнє. «Я був звичайним цивільним, завжди готовим ризикнути, – згадує він. – Найбільшим ризиком стало рішення піти до війська».
24 лютого 2022 року перші години минули в сумбурі. Але вже до обіду з’явилося чітке відчуття: треба йти боронити країну. Без військового досвіду Денис вступив до територіальної оборони. Того ж дня разом із товаришем пішов до військкомату – і за день-два вони вже стояли на своїй ділянці оборони. «Я просто не міг бути осторонь», – говорить Денис.
Війна повертає не всіх. А тих, кого повертає, змінює назавжди. Після поранення Денис не поїхав назад до Києва, де прожив п’ятнадцять років. Він залишився в Дніпрі – місті, яке стало новою точкою відліку. «Після фронту страх зникає, – каже він. – Коли ти вже дивився смерті в очі, почати з нуля – не страшно».
Ветерани відчувають одне одного
Після лікування Денис почав робити те, що виходило найприродніше: бути поруч із тими, хто повернувся з війни. Спочатку у ветеранському просторі, без посад і формальних ролей. Допомагав із документами, направляв та підтримував, щоб людина не лишилася сам на сам із системою.
Саме тоді він уперше по-справжньому побачив, наскільки самотнім може бути ветеран у мирному житті.
«Багато хто не знає, куди йти. Не довіряє системі. Злий. Замкнутий. І це нормально. Але ветеран завжди відчуває, чи говорить із ним «свій»», – розповідає Денис Скалеух.
Це «свій» не про форму й не про належність до структури. Це про досвід, який не треба доводити словами. Денис розповідає показову історію: ветеран, який втратив руку, телефонує п’яний і злий на весь світ – кричить, лає все навколо, але звертається до нього одним словом: «братик». Денис Скалеух наголошує: «Ветерани відчувають одне одного. Тут не треба нічого пояснювати».
Нова роль у поліції: не «кабінет», а міст
Згодом Денис почав співпрацювати з поліцією – проводити зустрічі, де за одним столом сиділи ветерани ЗСУ і ветерани-поліцейські. І він побачив, як швидко ламаються стереотипи, коли люди раптом зустрічаються не як «категорії», а як ті, хто пережив однаковий досвід.
«Коли військовий бачить перед собою поліцейського і розуміє, що той теж був на фронті – напруга зникає, – розказує наш герой. – Вони стають просто людьми, які воювали по один бік».
Коли в Національній поліції створили посади з питань ветеранської політики, Дениса запросили на співбесіду. Він прийшов уже з готовим баченням – і так став першим, хто обійняв цю роль у Дніпропетровській області.
Дзвінки, які не можна ігнорувати
До Дениса рідко приходять «офіційно». Частіше – просто дзвонять.
Про документи. Про пільги. Про відчуття несправедливості. Про злість. Про втому. А іноді – щоб просто виговоритися.
Є дзвінки, які не мають «правильної відповіді». Найважче, за словами Дениса, це – працювати з родинами загиблих та безвісти зниклих.
«Я й про своїх побратимів не завжди можу говорити спокійно – буває, можу просто розплакатися. А коли бачиш маму, дружину чи дитину, які або ще сподіваються, або вже знають найгірше — це, мабуть, найважча частина моєї роботи. Треба мати велику силу, щоб підтримувати таких людей і не зламатися самому. Але ми мусимо це робити – вони теж наші герої, родини героїв», – розповідає про нюанси роботи наш співрозмовник.
Коли з’являється світло
Але є й інші моменти – ті, що тримають. Ті, після яких Денис каже собі: «Я недарма тут».
Одним із таких стали зустрічі психологічної підтримки, які він ініціював разом із центром ментального здоров’я. Невеликі групи. Тиша на початку. Люди сідають у коло й говорять – без примусу, без очікувань «правильної історії». Люди поступово розкриваються, їм стає легше на душі. Поруч завжди фахівець, який підтримає, якщо розмова стане надто важкою.
Сценарій часто схожий: спочатку мовчання, потім – слова. А разом зі словами приходять ідеї, ініціативи, бажання допомагати не лише собі, а й іншим.
«У якийсь момент люди перестають говорити тільки про свій біль і починають думати, як підтримати тих, кому ще важче», – ділиться Денис.
На одній із зустрічей були хлопці, які щойно повернулися з полону, поруч – поранені військові, ще не демобілізовані. «Атмосфера була неймовірна, усі підтримували одне одного. Ввечері я лягав спати з усмішкою на обличчі», – говорить Денис про те, що надихає його рухатися далі.
Військового треба підхопити ще в лікарні
Говорячи про безпеку в громадах і роль ветеранів, Денис одразу застерігає: участь не можна нав’язати. Людина має захотіти допомагати сама.
Ключовий принцип Дениса: «Ветерана потрібно підхопити як найраніше – ще в лікарні. Прийти, познайомитися і сказати: «З будь-яким питанням можеш подзвонити або написати. Якщо я не знаю відповіді – знаю, у кого спитати»».
Коли ветеран із перших днів стикається з байдужістю та бюрократією – народжується відчуження. Коли ж відчуває, що він потрібен і не залишився сам – з’являються ініціативи: робота з молоддю, волонтерство, участь у безпекових діалогах, підтримка інших.
«Це не змушують робити, – підсумовує Денис. – Це народжується саме».
Довіра, соціальна згуртованість і «живий контакт»
Денис працює на стику кількох світів: ветеранів, громади та поліції. Саме там, де напруга й недовіра часто відчуваються найгостріше.
На питання про довіру до поліції він не дає «простих рецептів».
«Це дуже складна тема, – каже він. – Мені здається, що кожній людині треба щось змінити в собі. Усім: поліцейським, військовим, цивільним. Довіра не виникає миттєво. Вона потребує часу, послідовної роботи і насамперед живого людського контакту».
Окрему роль він відводить ветеранському руху в поліції. Коли ветеран у поліцейській формі виходить до громади й чесно говорить про свій бойовий шлях – це руйнує шаблони сильніше, ніж будь-яка інформаційна кампанія. Бо перед людьми стоїть не «система», а жива людина.
Для Дениса ветеранський фактор – це не інструмент комунікації, а частина реальності, яку суспільство досі бачить не повністю. Сьогодні на передовій воюють цілі підрозділи Національної поліції, зокрема, КОРД, штурмова бригада «Лють», стрілецькі батальйони, сформовані з поліцейських. Вони виконують бойові завдання пліч-о-пліч із ЗСУ, зазнають втрат і отримують однаковий досвід на передовій. Про це вже говорять, але, на його думку, усе ще недостатньо – суспільству важливо бачити не лише форму, а обличчя й особисті історії.
«Люди мають зрозуміти, що сьогоднішня поліція – це не «колишня міліція». Правоохоронці не ховаються в тилу, вони ризикують життям нарівні з військовими та нерідко першими приходять на допомогу населенню під час обстрілів, евакуацій тощо», – розповідає Денис.
У цій реальності розмова «поліція чи військові» втрачає сенс: дедалі частіше це – люди з одним досвідом, які повертаються додому в різній формі, але з однаковою потребою бути почутими.
Про соціальну згуртованість Денис говорить ще пряміше: українців часто об’єднує біда. Але він вірить в інше – у маленькі чесні кроки. У діалог. У зустрічі. У можливість почути одне одного. «Довіра не з’являється за один день. Але вона з’являється, коли люди сідають поруч і говорять чесно», – наголошує Скалеух.
Діалоги безпеки громади та «мости», які працюють
Саме тому Денис підтримує формати діалогу між громадою, поліцією, ветеранами – такі, як Діалоги безпеки громади, які ініціює Консультативна місія ЄС, працюючи над зміцненням довіри та професійних поліцейських сервісів у громадах.
Для нього це не «ще один захід». Це – шанс посадити поруч людей, які зазвичай говорять одне про одного, а не одне з одним.
«Я впевнений, що це буде продуктивна співпраця, бо ми дивимося в одному напрямку. КМЄС робить велику справу, допомагаючи будувати діалог між різними службами та громадами. Я бачу користь від таких ініціатив, як наш сьогоднішній Діалог безпеки. Це чудовий майданчик, щоб різні люди почули одне одного. Так крок за кроком і зростає взаємна довіра», – відгукується Денис про ініціативу КМЄС.
Про людяність, любов і мрії
Коли Дениса запитують, що допомогло не втратити людяність на війні, він не шукає складних відповідей.
Перше – побратими. Тривала підготовка, розмови, взаємна довіра. І той момент, коли двоє людей обмінюються обіцянками «на випадок, якщо…», а потім один не повертається, а інший виконує обіцяне.
«Коли мене поранило, евакуація була довгою – десь десять годин пішки через мінне поле під обстрілами. Я тоді реально не знав, чи доживу. Але вижив. І я завжди кажу: це шанс на ще одне життя. А якщо є ще одне життя – отже, його треба прожити гідно. Заради тих, кого вже нема. Їх було багато. Світлі, молоді хлопці… Часто плачу, згадуючи їх. Це і зберегло людяність», – ділиться емоціями Денис Скалеух.
У житті Дениса є ще одна опора – кохання. Під час війни, коли його підрозділ дислокувався неподалік Дніпра, він познайомився з дівчиною, яка згодом стала його дружиною. «Тоді я ще не знав, ким вона стане для мене», – зізнається Денис. Рішення залишитися в місті було пов’язане саме з нею.
Денис розповів, що на фронті про це майже не думав, там переважали інші думки. Але після поранення, усе звузилося до одного: «Я думав тільки про неї. Хотів вижити, щоб бути з нею», – згадує Скалеух.
Сьогодні її підтримка для нього має ще більше значення. Вона була поруч із першого дня – спокійно та беззастережно.
«Вона мені каже: «У тебе все вийде», – усміхається Денис. – І тоді я починаю теж у це вірити».
Про майбутнє він говорить без гучних формулювань: професійно бачить себе в роботі з ветеранами й розвитку ветеранських ініціатив, а особисто мріє про прості й важливі речі. «Хочеться дітей. Думаю, що в мене вони будуть, – каже він. – А найбільша мрія – перемога, без якої інші плани стають умовними».
Наприкінці розмови він звертається до тих, хто читатиме цю історію – ветеранів, поліцейських, людей у громадах: «Дивіться на тих, у кого вийшло, і рівняйтеся на них. Якщо хтось зміг пройти через втрати, поранення, бюрократію, недовіру і все одно залишився світлою людиною, допомагає іншим, отже, й у вас вийде. Головне – не втрачати віру в себе і у людей, які тебе оточують».
А потім із посмішкою додає: «Навіть якщо вас з’їли – у вас є два виходи». І в цьому весь Денис Скалеух: без прикрас, без гучних слів, але з відчуттям сенсу. Людина, яка повернулася з війни й почала підтримувати інших.
